Михайло Грушевський
(коротка біографія)
Народився Михайло
Грушевський 17 вересня 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у
Владикавказі.
Навчався у Тифліській
гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в
університеті під керівництвом Володимира Антоновича.
В 1894 році, за
рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного
професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної
Європи» Львівського університету, де пропрацював до 1914 року.
26 травня 1896 року, у
м. Скала Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. Для розвитку
української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав
«Літературно-науковий вістник», був одним з організаторів Української
видавничої спілки (1899). В 1904 році власним коштом відкрив приватну
вчительську семінарію в м. Коломия. Після революції 1905-1907 рр. М.
Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове
товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців
(1907), яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального
спрямування. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української
Центральної Ради. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися
важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний
процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята
29 квітня 1918 року. Але після державного перевороту на чолі з П. Скоропадським
і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР
поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого
займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування
Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити
новостворену академію відмовився.
У лютому 1919 р. М.
Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава
(нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до
Відня, де продовжував наукову діяльність. Крім того заснував у Празі
Український соціологічний інститут. 1923 року був обраний академіком ВУАН. У
березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в
Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської
академії наук, керівником історико-філологічного відділу.
12 січня 1929 загальні
збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом.
25 квітня 1929 на
засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу
створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався
погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія
Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала
1933). Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Похований на Байковому
кладовищі у Києві. Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча
спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю,
універсальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії,
соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою
досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у
вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії
України — Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним
цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі
здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому
стала стрижневою ідеєю українського відродження. Очоливши Центральну Раду, він
був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на
принципах демократії і закону.
Своєю працею
М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про
нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.
Грушевський Михайло
Сергійович (1866-1934), політичний діяч, науковець, публіцист
«Я сам прийшов до
політики через історію,
і сей шлях вважаю нормальним...»
М. Грушевський
і сей шлях вважаю нормальним...»
М. Грушевський
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини,
яких не в змозі прикрити пил віків. До таких велетнів української національної
культури належить Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний історик,
археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор
української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник
Української Народної Республіки. Саме з його творчою спадщиною пов'язані ідеї
відродження української культури і науки, історичної свідомості й національної
гідності народу.
Походив він із бідної родини Грушів, що мешкала у старовинному місті Холм на Чигиринщині. Були це переважно дяки й паламарі. Батько вчителював в місцевій гімназії. Мати походила з родини служителів культу. Коли хлопцю виповнилось 4 роки, родина переїхала на Кавказ. Здобувши домашню початкову освіту, Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії, і вже тоді виявив інтерес до історії, літератури, народознавства. Саме до грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика, тут народився інтерес до історичних знань, а саме – до історії України. Кілька своїх перших оповідань юний початківець надіслав І. Нечуй-Левицькому, який його підтримав.
Бажання стати з часом українським істориком та літератором повернули юнака в Україну, де він вступив на історико-філологічний факультет Київського Університету Святого Володимира. В студентські роки молодий дослідник детально вивчив середньовічну історію України, а як кандидатську дисертацію захистив новаторську роботу «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття» і одержав за це золоту медаль. Далі молодий історик захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» і дістав ступінь магістра та посаду професора у відомому в Європі Львівському університеті. Відтоді й протягом 19 років діяльність Грушевського була пов'язана з цим Університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Тут виявились його здібності як громадського діяча. Саме тут почалась активна співпраця з науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка, яке він потім очолив і сприяв виданню понад 100 томів «Записок наукового товариства». Йому вдалося згуртувати навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культури кінця XIX-початку ХХ століть. Саме у Львові створився могутній тандем Михайло Грушевський-Іван Франко, який дав надзвичайно плідні результати: було видано цілий ряд літературних та публіцистичних часописів Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, інших майстрів української літератури. І все це в той час, коли українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися. А видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.
Науково-організаційну, редакторську, викладацьку, дослідницьку роботу М. Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Галичині. У Петербурзі був одним із засновників часопису «Український вісник» – органу Української парламентської громади І Державної Думи. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі. І тому після Лютневої революції 1917 р. створена із представників українських соціалістичних партій Центральна Рада заочно обрала його головою. А в квітні 1918 р. Михайла Грушевського обрали Президентом України.
Але політична ситуація в країні була досить складною, і він вимушений був виїхати за кордон, де цілком зосередився на науковій роботі. На батьківщину політичний діяч повернувся всесвітньо визнаним лідером в історичній науці, якого обрали академіком Всеукраїнської академії наук. Продовжувалась різнопланова науково-дослідна робота, але політичні репресії 30-х років торкнулись й Михайла Грушевського. У ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму і тому, хоча ненадовго, але заарештували. Після звільнення, незважаючи на вік та поганий стан здоров'я, вчений багато працював, намагаючись знайти віддушину у науковій праці. Наприкінці 1934 року його не стало. Видатний українець похований на Байковому Цвинтарі у Києві.
Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Пам'ять про нього – вічна, а його наукові праці – невичерпне джерело мудрості.
Походив він із бідної родини Грушів, що мешкала у старовинному місті Холм на Чигиринщині. Були це переважно дяки й паламарі. Батько вчителював в місцевій гімназії. Мати походила з родини служителів культу. Коли хлопцю виповнилось 4 роки, родина переїхала на Кавказ. Здобувши домашню початкову освіту, Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії, і вже тоді виявив інтерес до історії, літератури, народознавства. Саме до грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика, тут народився інтерес до історичних знань, а саме – до історії України. Кілька своїх перших оповідань юний початківець надіслав І. Нечуй-Левицькому, який його підтримав.
Бажання стати з часом українським істориком та літератором повернули юнака в Україну, де він вступив на історико-філологічний факультет Київського Університету Святого Володимира. В студентські роки молодий дослідник детально вивчив середньовічну історію України, а як кандидатську дисертацію захистив новаторську роботу «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття» і одержав за це золоту медаль. Далі молодий історик захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» і дістав ступінь магістра та посаду професора у відомому в Європі Львівському університеті. Відтоді й протягом 19 років діяльність Грушевського була пов'язана з цим Університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Тут виявились його здібності як громадського діяча. Саме тут почалась активна співпраця з науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка, яке він потім очолив і сприяв виданню понад 100 томів «Записок наукового товариства». Йому вдалося згуртувати навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культури кінця XIX-початку ХХ століть. Саме у Львові створився могутній тандем Михайло Грушевський-Іван Франко, який дав надзвичайно плідні результати: було видано цілий ряд літературних та публіцистичних часописів Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, інших майстрів української літератури. І все це в той час, коли українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися. А видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.
Науково-організаційну, редакторську, викладацьку, дослідницьку роботу М. Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Галичині. У Петербурзі був одним із засновників часопису «Український вісник» – органу Української парламентської громади І Державної Думи. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі. І тому після Лютневої революції 1917 р. створена із представників українських соціалістичних партій Центральна Рада заочно обрала його головою. А в квітні 1918 р. Михайла Грушевського обрали Президентом України.
Але політична ситуація в країні була досить складною, і він вимушений був виїхати за кордон, де цілком зосередився на науковій роботі. На батьківщину політичний діяч повернувся всесвітньо визнаним лідером в історичній науці, якого обрали академіком Всеукраїнської академії наук. Продовжувалась різнопланова науково-дослідна робота, але політичні репресії 30-х років торкнулись й Михайла Грушевського. У ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму і тому, хоча ненадовго, але заарештували. Після звільнення, незважаючи на вік та поганий стан здоров'я, вчений багато працював, намагаючись знайти віддушину у науковій праці. Наприкінці 1934 року його не стало. Видатний українець похований на Байковому Цвинтарі у Києві.
Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Пам'ять про нього – вічна, а його наукові праці – невичерпне джерело мудрості.