Сьогодні – Всесвітній день письменника

Сьогодні, 3 березня, у світі відзначають День письменника (повна назва – Всесвітній день миру для письменника).

За даними Вікіпедії, це свято закликає «четверту владу» виступати проти негативних аспектів демократичного друку, утриматись від неправдивих публікацій, навмисних фальсифікацій, умисного викривлення фактів та тенденційної безчесної їх інтерпретації заради політичних, групових та особистих інтересів.

У 1921 році було створено ПЕН-клуб. У 1923 році в Лондоні відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу. 12-18 січня 1986 року відбувався вже 48-й за рахунком міжнародний конгрес ПЕН-клубу, саме його учасники прийняли рішення оголосити 3 березня Всесвітнім днем миру для письменника. На даний момент пен-центри вже існують у більш ніж ста країнах.

У наші дні це свято називається просто – День письменника, і є приводом для вшанування літературних діячів.

Всесвітній день письменника відзначається за рішенням 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу, що відбувся 12-18 січня 1986 року. ПЕН-клуб був заснований у 1921 році.

Назва організації – абревіатура, утворена першими літерами англійських слів poets- поети, essayists – нарисовці, novelists – романісти (слід відзначити, що абревіатура в даному випадку співпадає зі словом pen – ручка в перекладі з англійської). Ідея її створення належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт. Першим президентом ПЕН-клубу став Джон Ґолсуорсі. В 1923 році відбувся перший конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, в той час ПЕН-центри були створені у 11 країнах світу. Сьогодні подібні центри діють в 130 країнах.

Це – міжнародне об’єднання письменників, яке, як зазначено в Хартії ПЕН-клубу, „виступає на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни і між всіма країнами. Його члени зобов’язуються виступати проти придушення свободи слова в будь-якій її формі в тих країнах і суспільствах, до яких вони належать, а також в усьому світі, коли це можливо. ПЕН-клуб виступає на захист свободи преси і проти необгрунтованого застосування цензури в мирний час. ПЕН-клуб вважає, що необхідне просування людства до більш високих форм політичної і економічної організації потребує вільної критики уряду, органів управління і політичних інститутів. Оскільки свобода передбачає добровільну стриманість, члени ПЕН-клубу зобов’язуються виступати проти таких негативних аспектів свободної преси, як неправдиві публікації, навмисна фальсифікація, спотворення фактів або тенденціозно безчесна їх інтерпретація заради політичних, групових або особистих цілей”.

Михайло Вербицький написав музику до Державного Гімну України

Павло Чубинський уявляв свій вірш як пісню. Про це свідчить побудова твору: куплети з приспівам, характерні лексичні звороти. Є припущення, що, працюючи над текстом, поет орієнтувався на мелодію польського гімну в жанрі мазурки. І справді, метро ритмічна структура вірша цілком їй відповідає.

Дехто з сучасників Чубинського свідчили, що він написав свій твір під впливом почутої сербської патріотичної пісні. Були різні спроби його за-музичити. Згадують (Леся Українка, Леонід Білецький), що "Ще не вмерла Україна" співали на мотив сербського національного гімну, а також "однієї чеської пісні" (М. Драгоманов).

Щойно вірш з'явився, його поклав на музику друг і однодумець Павла Чубинського Микола Лисенко. У цій музичній версії пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст.

У дусі козацьких похідних пісень, на хвилі революційного піднесення, 1905 року створив музику до слів П. Чубинського і сподвижник М. Лисенка, відомий композитор, діяч українського національно-визвольного руху Кирило Стеценко. У цьому варіанті пісню було надруковано в розкладці на чоловічий хор у супроводі фортепіано в 1917 році (Київ, вид-во "Криниця").

Однак найпотужніше і остаточно віщі слова "Ще не вмерла Україна" були окрилені музикою Михайла Вербицького — скромного священика з невеликого та вбогого підкарпатського села і водночас обдарованого небуденним талантом митця, одного з основоположників української національної композиторської школи. Саме в такому співавторстві гімн і утвердився у свідомості всього українського народу.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік "західного бастіону" українських земель — міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784 — 1840). Вербицькому пощастило: на той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя, що було пов'язане з діяльністю відомих просвітителів Івана Могильницького, Йосифа Левицького, Івана Лаврівського та ін.

Сам Іван Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок. Засновані за його ініціативою у 1818 році дяковчительський інститут, а згодом, у 1828 році, — кафедральний хор і музична школа при ньому стали справжніми осередками вокально-хорової культури і кузнею музичного професіоналізму на землях Західної України.

Саме в тих осередках щедро музикально обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Втім, щодо облаштування свого майбутнього, він пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами.

Проте нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців. Не випадково саме тут у 30-х роках XIX століття розпочав свою літературну діяльність Маркіян Шашкевич — талановитий поет, фундатор національного духовного та літературного відродження Галичини. Одночасно з Вербицьким навчалися відомі пізніше культурні та громадські діячі: письменники Микола Устиянович, Антон Могильницький, Рудольф Мох, композитори Іван Лаврівський, Петро Любович та ін. Таке непересічне оточення, певна річ, не могло не впливати на світоглядні позиції майбутнього співавтора українського гімну.

Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя і, як наслідок, — кількаразове відрахування із закладу — семінарське навчання продовжувалось з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.

Паралельно розгортався інший — головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Перебування в семшарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалося в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін. До того ж, дух суспільного оновлення позначився і на ставленні семінаристів до церковного співу.

Вербицький став на чолі ентузіастів хорового багатоголосся, котрі прагнули опанувати складні духовні композиції, зокрема величні святкові твори Дмитра Бортнянського і активно протистояли намаганням консервативної клерикальної верхівки, яка намагалася будь-що зберегти аскетичне одноголосся церковних наспівів. А ще, перебуваючи в семінарії, Михайло Вербицький (звісно, потай) навчився майстерно грати на гітарі, і це дало йому можливість у підручних "гітарних зошитах" записувати зразки музичної класики, а також ескізи власних композицій.

Вербицький узагалі дуже серйозно ставився до своїх музичних уподобань. Він не лише самотужки поповнював музичні знання, а ще й дістав добру школу в чеських музикантів, які працювали у Перемишлі: спочатку в Алоїза Нанке, а згодом у відомого теоретика, композитора й органіста Франца Лоренца (1805-1883).

Проте найбільше посприяла фаховому зростанню Вербицького його різнобічна композиторська практика. Причому у творчості своїй він керувався не лише зрозумілим і природним прагненням мистецького самовияву, а передусім — потребами тогочасного культурного життя, на які чуйно реагував.

Михайло Вербицький почав писати музику ще в юнацькі гімназійні роки. Першими його композиціями були церковні твори. До духовної музики, котра мала в Україні багатющі й міцні традиції та щонайширше застосування, він звертався впродовж усього свого життя. У творчому доробку М. Вербицького є Літургії, окремі частини богослужебних піснеспівів для чоловічого і мішаного складу хорів тощо.

Відчутне бажання композитора підкреслити красу православного обряду, перенести й на галицький ґрунт засоби багатоголосого письма, репрезентованого здобутками Дмитра Бортнянського. А ще — наповнити церковний спів щирістю й ліричною теплотою, притаманними романтичному стилю XIX століття.

Доступна, звернена до людської душі, спроможна піднести молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкої популярності. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах. Безліч разів переписані від руки різними регентами, вони часто втрачали своє авторство і вважалися народними. І нині духовні композиції Михайла Вербицького можна почути як з концертної сцени, так і під час церковних богослужінь.

Утім, вирішальне значення для становлення й розвитку Михайла Вербицького як композитора-професіонала, тісно пов'язаного з громадським життям, мала його участь в організації перших українських аматорських театральних вистав у Перемишлі впродовж 1848—1850 років, а пізніше — постійна співпраця з Народним театром товариства "Руська Бесіда", відкритим у Львові 1864 року.

Як відомо, саме театральний рух відіграв величезну роль у національному відродженні Галичини. Зі сцени зазвучала звична й дорога серцю народна мова; постановки п'єс І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка та інших наддніпрянських авторів зміцнили культурні зв'язки між розділеними державним кордоном землями Східної і Західної України; пожвавилась власна літературна і перекладацька діяльність галицьких митців.

Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів — водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам. Серед них "Жовнір-чарівник" (за І. Котляревським), "Гриць Мазниця" (за Ж. Б. Мольером), "Козак і охотник" (за А. Коцебу), "Проциха" (переробка польської п'єси І. Танського, здійснена Ю. Желихівським), "Верховинці" (за Ю. Коженьовським) та ін. Центральне місце посідає мелодрама "Підгіряни" на текст І. Гушалевича. Розгорнута музична драматургія, наявність монологічних арій, великі хорові епізоди впритул наближають цей твір до оперного.

Виразним національним колоритом позначені так звані симфонії Вербицького — оркестрові твори, типу ранньо-класичних оперних увертюр, що належать до перших зразків української симфонічної музики.

Є у Вербицького й масштабні вокальні композиції. Цикл хорів "Жовнір", об'єднаних спільною тематикою, за своїм змістом і структурою наближається до кантатно-поемного жанру. А написана для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симфонічного оркестру кантата "Завішане" ("Заповіт") — масштабна епічна інтерпретація священних слів Тараса Шевченка — належить до найвидатніших творів М. Вербицького і перших зразків музичної шевченкіани в Галичині.

Та чи не найбільшу популярність принесли Вербицькому світські хори, їхнє виникнення, як і все інше у творчій біографії композитора, спричинило "соціальне замовлення", тобто суспільні запити й потреби. У Галичині XIX століття серед різних прошарків населення — міщан, інтелігенції, священичих родин — панував справжній культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, під час різноманітних товариських зустрічей та зібрань, святкових концертів. Особливо популярними були чотириголосі чоловічі "квартети" на кшталт німецьких молодіжних патріотичних або ж застольних пісень (Liedertafel).

Однак українського репертуару такого типу катастрофічно бракувало. Крім обробок народних пісень, існували лише лічені одиниці оригінальних авторських "квартетних" творів. М. Вербицький, як людина вельми товариська і чуйна до запитів молоді, активно взявся заповнити цю репертуарну нішу. Його численні хори на вірші українських поетів, де ліричні мотиви ("До зорі" на текст І. Гушалевича, "Жаль" на вірші В. Шашкевича, "Поклін" на текст Ю. Федьковича та ін.) межують із заклично-патріотичними (найбільш показовий серед таких "На погибель", або "Тост до Русі" на текст В. Стебельського) одразу стали улюбленими і широко виконувалися.

Для композиторського стилю Михайла Вербицького властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького — митця-патріота. До того ж виникнення цієї пісні (подібно як і кантати "Заповіт") безпосередньо пов'язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. Цьому сприяв і певний збіг обставин.

Ясна річ, бунтівний антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікований у Росії. Вперше він побачив світ, як уже було сказано, 1863 року, без авторського підпису, у львівському літературно-політичному віснику "Мета" (№4, с 271—272), де відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка — "Сидячи в неволі" ("Лічу в неволі"), "Мені однаково", "Н. Костомарову" ("Веселое сонечко ховалось"), "Завіщанє" ("Заповіт"). Тож не дивно, що "Ще не вмерла Україна" довгі роки сприймалася галицьким середовищем, в тому числі, очевидно, й Михайлом Вербицьким, як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.

До наших днів дійшов автограф пісні "Ще не вмерла Україна", написаної Вербицьким для голосу в супроводі гітари. Він зберігається у відділі рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонд Якубовича, № 10, п.1). Але немає сумніву, що приблизно одночасно був створений і хоровий варіант твору: адже саме з хоровою версією пов'язані всі відомості про його входження у виконавське життя.

За музичним стилем пісня-хор М. Вербицького є типовим зразком ранньоромантичної творчості, де класичне гомофонне чотириголосся, чітка мажоро-мінорна система органічно поєднуються з національними мелодичними елементами та властивими для українських фольклорних наспівів, старовинних кантів і псалмів інтонаціями, кадансами, ліризованими мелодичними зворотами. Все разом надає музиці піднесено врочистого і водночас щирого, задушевного характеру.

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли . в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства.

Ще за життя Вербицький здобув визнання як талановитий музикант, творець улюблених і добре знаних хорів, солоспівів, популярної театральної музики. М. Вербицького високо поціновували чільні діячі української культури, зокрема Іван Франко. А один з найавторитетніших і прославлених митців України композитор Станіслав Людкевич 1934 року відзначав: "Вербицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національного відродження в Галичині".

Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий не лише тонко відчував настрої та мрії громадськості, а й умів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. Саме цим пояснюється величезна популярність його творів, і в першу чергу найславетнішого — пісні-хору "Ще не вмерла Україна".

27 лютого – день народження відомого лікаря

Філатов Володимир Петрович

Український офтальмолог і хірург, один з основоположників офтальмологічної школи в Україні

Народився 27 лютого 1875 р. в с. Михайлівка Пензен­ської області. В 1897 р. закінчив медичний факультет Московського університету і шість років працював у Москві — спочатку ординатором очної клініки, а потім — у московській офтальмологічній лікарні. В 1903 р. переїхав до Одеси, де і роз­горнулася його науково-практична діяльність.

31911 по 1956 р. очолював кафедру офтальмології Новоросій­ського університету (з 1919 р. — Одеський медичний інститут).

З перших кроків наукової діяльності виявив себе як новатор. В 1912 р. він провів свою першу операцію з пересадження ро­гівки, в 1913 р. запропонував метод еластикометрії. В 1914— 1916 рр. винайшов так зване кругле стебло, яке у подальшому було назване його іменем.

На підставі досліджень і практичного досвіду сформувалася наукова школа В. Філатова. Центральною проблемою кафедри стало пересадження рогівки. В результаті напружених твор­чих пошуків В. Філатову вдалося значно вдосконалити техніку операції.

Великих успіхів було досягнуто в галузі вивчення глаукоми. Робота кафедри велася і в інших галузях офтальмології. В 1929 р. був запропонований новий метод лікування трахоми. Шукаючі ефективних засобів боротьби із запальними процесами,

у 1928 р. В. Філатов увів у офтальмологічну практику брильян­товий зелений.

У 30-ті роки XX ст. було розроблено новий метод лікувальної медицини — тканинну терапію, творцем якої був В. Філатов.

Серед досягнень Одеської офтальмологічної школи під керів­ництвом В. Філатова слід назвати нову оригінальну теорію глау­коми (1936), організацію першого в країні глаукоматозного дис­пансеру, організацію першої в країні станції швидкої офтальмо­логічної допомоги (1932), введення в офтальмологічну практику постійних магнітів для видалення чужорідних тіл (1931), широке впровадження у практику методу лікування трахоми, роботу з удосконалення методики обстеження захворювань очей.

У роки війни В. Філатов і його співробітники працювали у шпиталях — спочатку в П'ятигорську, а з 1942 р. — в Ташкен-ті, де частково було відновлено Український експериментальний інститут захворювань очей.

2 серпня 1944 р. В. Філатов провів свою тисячну операцію з пересадження рогівки. 3 1939 р. — академік АН УРСР, з 1944 р. — академік АМН СРСР, з 1935 р. — заслужений діяч науки.

Через усю багатогранну діяльність В. Філатова, що охопила майже всі розділи офтальмології, червоною ниткою проходить повага до хворого, поєднана з надзвичайною терапевтичною активністю і оптимістичним підходом до лікування людей.

Помер 30 жовтня 1956 р. в Одесі.

Основні його праці - "Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія" (1945) і "Тканинна терапія" (1948) - надовго стали важливими посібниками для офтальмологів. У січні 2005 року Національний банк України, продовжуючи серію "Видатні особистості України", ввів в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 130-річчю від дня народження Володимира Петровича Філатова. Володимир Філатов був яскравим представником плеяди науковців, які збагатили світову медичну науку видатними досягненнями, засновником вітчизняної наукової школи офтальмологів, ініціатором створення і керівником Одеського науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії. 

Пам’яті відомого земляка…

Павло Павлович Вірський

1905-02-25 - 1975-06-05

Павло Павлович Вірський — видатний україн­ський хореограф, реформатор українського сценіч­ного танцю, творець (1937) і багаторічний керівник Державного Академічного ансамблю народного тан­цю України (із 1977 — імені П.Вірського). Народ­ний артист СРСР (1960), лауреат Державної премії СРСР (1950, 1970) і Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1965).

Народився він 25 лютого 1905 року в Одесі. Одеська балетна трупа, заснована в 1910-х роках, по закінченні війни швидко відновлювала свою ко­лишню славу. З 1923 — під керівництвом балетмей­стера Р.Баланотті один за одним ставилися кращі класичні балети: "Лебедине озеро", "Горбоконик" ,'Корсар"... Коли темпераментний, вразливий хлопчик із розтерзаного роками громадянської війни і голодовкою міського життя якось потрапив на ба­летний спектакль, — то потрапив у театрі в інший світ — світ прекрасних дам і шляхетних рицарів, світ, у якому принц завжди перемагав злого чак­луна. І це вирішило його долю.

Ще юним Вірський вступає до Одеського музично-драматичного учи­лища, де хореографічне відділення очолював В.Пресняков (чудовий, ха­рактерний танцівник Марійського театру в Петербурзі, учасник Росій­ських сезонів у Парижі, пропагандист ритмічної гімнастики Далькроза і "вільної пластики" Айседори Дункан). У 1923 році юнак уже був зарахований артистом балету і танцював як у спектаклях Р.Баланотті, так і в новаторській постановці "Йосипа Прекрасного", поставленого в Одесі знаменитим російським хореогра­фом Касьяном Голейзовським. Учень М.Фокіна, Голейзовський у той період закликав "здати до архіву стару класику" і невпинно шукав но­вих для хореографії форм. Одеський театр став першою експерименталь­ною хореографічною лабораторією в Україні. "Одеса — балетний Голлі­вуд, сучасна фабрика нового танцю! Саме звідси повинен поширитися всією Україною новий балет!" — раділо місцеве видання "Театр, клуб, кіно" у 1927 році.

У такій атмосфері починався творчий шлях Павла Вірського. Спілку­вання з К.Голейзовським пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення хореографічного фольклору, утвердило у ньому віру в безмежні виражальні можливості хореографії, у раціональність творчого пошуку.

Закінчивши в 1927 році навчання в Одесі, він потім рік (1927—28) ста­жувався в Московському театральному технікумі у знаменитого Асафа Мессерера (до речі — рідного дядька Майї Плісецької). Знову педагогом П.Вір­ського став талановитий танцівник, що поєднував у своїй виконавській палітрі шляхетну мужню манеру, віртуозну техніку та акторську майстер­ність. До репертуару А.Мессерера входили романтичні, лірико-комедійні, героїчні, характерні і гротескові партії класичних балетів. Але в той же час він прославився, як виконавець хореографічних мініатюр, у тому числі і власних постановок ("Футболіст" та ін.). Таким чином, Вірський формував­ся як хореограф у сфері сміливого експерименту, що поєднувався з повагою до класичної спадщини і водночас із її новаторським розумінням.

Працювати Вірський поїхав додому — в Одеський оперний театр. Пер­ші роки його самостійного творчого життя були типовими для кожного танцівника — щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах. Проте Вірський майже відразу починає займатися і постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища Миколою Болотовим в 1928 році показує оригінальну, самобутню за сценічним рішен­ням постановку балету Р.Глієра "Червоний мак" (де в іскрометному мат­роському груповому танці "Яблучко" П.Вірський виконував віртуозну пар­тію Вістового, а М.Болотов — мужнього Капітана), а в 1929 році ставлять "Есмеральду" Ц.Пуни, в якій Вірський танцює партію Клода Фролло.

Учні тих самих педагогів, Вірський і Болотов органічно доповнюва­ли один одного: якщо Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, то Вірський мислив яскравими танцювальни­ми образами, легко створював цікаві танки, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах М.Болотова і П.Вірського ("Лебедине озеро", "Корсар", "Дон Кіхот" і названих вище) гармонійно сполучали­ся танок і пантоміма, в єдине ціле зливалися елементи класичної і на­родної хореографії.

У 1930 році постановку героїко-революційного балету В.Феміліді "Карманьйола" в Одесі здійснив М.Мойсеєв. П.Вірський і М.Болотов презентували своє, багато в чому більш вда­ле прочитання "Карманьйоли" — у Московському художньому театрі ба­лету, керованому Вікториною Крігер.

У 1931-33 роках П.Вірський і М.Болотов — балетмейстери Одесько­го театру. У 1933-34-му очолюють трупу Харківського театру ім. М.Ли­сенка, де ставлять "Раймонду" й "Есмеральду". У 1934—35 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет за сюжетом "Декамерона" — "Міщанин із Тоскани"(муз. В.Нахабіна) — мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30-40-х років в Україні, що пройшов майже на всіх балетних сценах рес­публіки. До речі, сам П.Вірський виступив у цьому балеті в партії розпус­ного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття стало лише преам­булою до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського і визначить його місце в історії української культури.

Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля — український сценічний танець існував на той час лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних ук­раїнських опер. Проте, існувала вже хоча і невеличка за обсягом, проте фундаментальна праця В.Верховинця "Теорія українського народного тан­цю". Як постановник, Василь Верховинець прагнув відтворити на сцені ли­ше етнографічно точну копію народного танцю, що не завжди відповідало загалом спектаклю і музичному матеріалу — коли мова йшла про оперу.

Першим кроком Павла Вірського на новому шляху була постановка в Одесі (наприкінці 20-х рр.) танців в опері М.Лисенка "Тарас Бульба". Сповнений емоційного натхнення і могутньої сили "Козачок" — яскрава театралізація народного танцю, збагаченого віртуозною технікою з видоз­міненими акробатичними трюками, — був першим протиставленням без­посередньому перенесенню на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді.

-Запропонований П.Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед тан­цівників і хореографів. Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої П.Вірський і М.Болотов поставили танці в опері С.Гулака-Артемовского "Запорожець за Дунаєм", опублікувавши у програмці спеціальне історико-теоретичне обгрунтування цієї постановки. Газета "Правда" (від 13 березня 1936 р.) писала: "Треба прямо сказати, шо тан­ці — найкраще, що було показано у спектаклі. Гопак у четвертому акті "поставив на ноги" буквально весь театр!". Злітаючи високо в повітря, танцюристи, з шаблями наголо в руках, запаморочливі обертання, май­стерне фехтування в танці, стрімкі стрибки і різноманітні присядки, ви­конані до того ж зі збереженням технічних канонів класичної хореографії (витягнутий підйом, чіткі позиції рук і ніг тощо), вразили не тільки зви­чайну московську публіку, а й самого К.Станіславського, який був у за­хваті від гастролей киян.

Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві в 1936 році, фести­валі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української народ- но-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і гляда­чів, які самі часто ставали виконавцями в самодіяльних колективах, і спеціалістів балетного мистецтва. Дедалі частіше порушується питання про необхідність створення професійного колективу.На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 ро­ці П.Вірський робить глибоко обгрунто-вану й переконливу доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першо-джерела — побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ — до створення професійної української народної хореографічної школи.

Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного тан­цю України очолюють П.Вірський з М.Болотовим. У першій же програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо зба­гачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу і його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини — своєрідні українські балети-мініатюри, та­кі як "Українська сюїта", "Запорожці" та інші. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фік­суванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцю­вальної музики.

Величезний успіх національного українського колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У епоху повсюдного знищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в українському націоналізмі, Ансамбль створювався як своєрідна проти­вага репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: без­смертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени країни.

Незабаром М.Болотов їде з Києва, і, поїздивши з окремими постанов­ками по Союзу, у 1948 році створює ще один блискучий Ансамбль народ­ного танцю — "Жок" (Молдова). П.Вірського в 1939 році призначають балетмейстером Ансамблю піс­ні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонально­го складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 рік йому "надана честь" працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О.Александрова в Москві. Зрідка Павло Павлович намагається знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. Зокре­ма, у березні 1944 року він пише з Москви композитору Михайлові Ско-рульському, автору балету "Лісова пісня": "Прочитав ще раз "Лісову піс­ню" і ще більше впевнився в тому, що цей сюжет для балету просто ідеальний. У мене є велике бажання до роботи над цим спектаклем". А в 1948-му Вірський намагається все ж поставити "Лісову пісню" — вже у Ленінграді. Проте єдиним театральним спектаклем, який Вірському да­ли можливіЬть поставити після війни, був балет "Чорне золото" В.Гомоляки. Створений спеціально для чергової московської Декади українсько­го мистецтва, балет не давав матеріалу для творчої роботи ні балетмейстеру, ні артистам. Величезні фінансові і творчі сили були вит­рачені на спектакль, що пройшов навряд чи з десяток разів.

Переломним у долі Павла Вірського й українського народного танцю стає 1955 рік. Знову на сцену в нестримному леті вирвався український на­родний танець, щоб відтепер тріумфально простувати сценами всього світу. Саме в стихії українського танцю повною мірою проявився унікальний талант Вірського-хореографа. За роки роботи в Ансамблі народного танцю України він поставив близько ста окремих номерів. Причому, якщо його колега, знаменитий керівник московського Ансамблю народного танцю СРСР Ігор Мойсеєв прославився тим, що "колекціонував" танці всієї кра­їни й усього світу, то Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював і масові яскраві хореографіч­ні полотна, і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі, здавалося б, номери-одноденки як "Моряки фло­тилії "Радянська Україна", "Кукурудза" або "Ми пам'ятаємо" і "Бухенвальдський набат" — залишалися безумовно українськими за музикою, хо­реографічною лексикою, світобаченням, врешті-решт. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний "Повзунець", лубочні "Ляльки", до сліз щемливі "Чумацькі радощі", "Одна пара чобіт на вісім ніг" та інші. Фі­нальний "Гопак", що став візитною карткою ансамблю — півстоліття вик­ликає бурхливі овації у найбільших концертних залах планети.

В останні роки життя, маючи на меті розширити "регіональну геогра­фію" концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих но­мерів талановитих балетмейстерів з інших українських ансамблів. Серед них в репертуарі Ансамблю з'являється чудова "Березнянка" в постанов ці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог.

Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення декількох поко­лінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного ганцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, ібагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника і талановитого багатопланового хореогра-фа. Варто зазначити, що "Пал Папич" виховав цілу плеяду виконавців — соратників і учнів-послідовників, для яких український танець теж став справою життя. Багато хто з артистів ансамблю не тільки володіли блиску­чою технікою виконання найскладніших технічних трюків, не тільки були прекрасними драматичними акторами, чого вимагало виконання сюжетних мініатюр, а й збирали по всій Україні народні танці, напівзабуті рухи бойо­вого гопака, обряди, танцювальні мелодії... Немов сама по собі виникла при Ансамблі студія, що сьогодні стала, завдяки талановитому послідовни­ку П.Вірського — Мирославу Вантуху — Академією українського танцю.

Незважаючи на воістину всесвітню славу і величезний авторитет, до останніх днів життя П.Вірський змушений був співставляти свої творчі плани з точкою зору "культурних керівників", підпорядковуватися V формуванні концертних програм їхнім "валютним інтересам", тому що Ансамбль вперто прагнули перетворити з творчого колективу на пред­мет експорту. Важко було переносити і постійну присутність у колекти­ві, особливо під час закордонних гастролей, сторонніх спостерігачів, що доносили у відповідні інстанції про кожну закордонну зустріч, про кож­не слово...

Павло Вірський помер 5 липня 1975 року, щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Іще мине два роки, щоб Ан­самбль, який ледь не з моменту створення в 1937 року називали "ансамблем Вірського", одержав право офіційно носити ім'я свого творця.

Траурний чорний лабрадоровий моноліт, прокреслений стрімким гор­дим профілем найбільшого подвижника українського народного танцю, вінчає його могилу на Байковому кладовищі в Києві. Ім'я його і справа його продовжують свій тріумфальний хід по планеті.

*******

У своїй балетмейстерській діяльності розвинув принципи, започатковані В. Верховинцем і орієнтовані на традиції українського народного танцю; в окремих випадках поєднував їх із сучасною тематикою. Cтворив хореографічні композиції: «Чумацькі радощі», «Гопак», «Новорічна метелиця», «Колгоспна полька», «Шахтарська святкова», «Рукодільниці», «Запорожці», «Флотилія „Радянська Україна“», „Ляльки“, „Повзунець“, „Шевчики“ та ін. Численні композиції зафіксовано у збірці „У вихорі танцю“ (вип. 1—6, 1977—1982).

Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. П. П. Вірського — національний художній професіональний колектив, колектив України, що базується в Києві.

Ансамль відлічує історію з 1937, засновниками якого були Павло Вірський та Микола Болотов. 1940 року ансамбль був реорганізований в ансамбль пісні і танцю України, а 1951 — знову реорганізований у Державний ансамбль танцю України. Організатором і беззмінним керівником ансамблю з 1955 по 1975 роки був Павло Вірський, до 1980 року — Олександр Сегаль, з 1980 року — Мирослав Вантух.

В репертуарі ансамблю старовинні і сучасні танці різних областей України, а також танці народів СРСР, країн народ. демократії, хореограф, картини дореволюційного і сучасного життя («Запорожці», «Чумацькі радощі», «На кукурудзяному полі», «Новорічна метелиця» та ін.). Показовою рисою ансамблю є широке відображення сучас. тематики і творче використання спадщини народного танцю. Завдяки високому рівню професійної майстерності ансамбль користується широкою популярністю. В радянські часи колектив з великим успіхом виступав у республіках СРСР, а також за кордоном (в КНР і В'єтнамі, 1956; Польщі, 1955; Англії, 1958; Франції і Австрії, 1959).

З 1980 року ансамбль очолив народний артист України, Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка — Мирослав Вантух. За цей час М. М. Вантухом створені нові хореографічні твори, що увійшли до золотої скарбниці української народної хореографії.

Обробку народної музики і нову музику до танців створили багато композиторів України. Зокрема — народний артист України Г. Завгородній, Ю. Левицький, А. Хелемський, Я. Лапінський, Б. Яровинський та інші. Усі танцювальні номери ідуть у супроводі симфонічного оркестру, яким довгі роки керував сподвижник П. Вірського, композитор, народний артист України Ігор Іващенко. Із 1994 року оркестром керував заслужений діяч мистецтв України Віталій Редько, а з 2001 року оркестр очолив музикант і композитор, Заслужений артист України Олександр Чеберко.

Колектив гастролював у багатьох країнах світу, відвідавши більше ніж 60 країн світу, зокрема: В'єтнам, Корею, Китай, Кубу, Австрію, Англію, Канаду, США, Бельгію, Францію, Іспанію, Італію, Грецію, Бразілію, Аргентину, Венесуелу, Португалію, Швейцарію, Данію, Андорру, Японію. Обробки народних пісень писали для ансамблю такі композитори, як Г. Завгородній, Ю. Левицький, А. Хелемський, Я. Лапінський, Б. Яровинський.

Відгуки

11 серпня 1983 у радянських ЗМІ повідомлялося, що в Бразилії проходять виступи Державного заслуженого академічного ансамблю танцю Української РСР імені П. Вірського. Бразильська газета «Жорнал ду Бразіл» назвала гастролі цього колективу головною подією в культурному житті Бразилії цього року.

 http://1tv.com.ua/uk/announces/2015/02/25/virsky

Леся Українка (1871 – 1913) – найславніша українська поетеса, послідовний та енергійний борець за утворення українського народу, за його консолідацію в політичну націю. Вся сукупність її творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». З’явився цей образ – і цілі маси людей збагнули, що вони не просто обивателі, а українці, що це звання їх зобов’язує, що їм є за що боротись і віддавати життя.

Як кожен ідеал, цей образ не може бути повністю втіленим у земному житті, але він і сьогодні зобов’язує нас випростатись і вірно служити тій високій ідеї, що зветься «Україною».

Лютого 13 (25)

У місті Новограді-Волинському в родині українських інтелігентів Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни (уродженої Драгоманової, літературний псевдонім – Олена Пчілка) народилася дочка Лариса.

Лариса Петрівна Косач (Косач-Квітка, літературний псевдонім —Леся Українка) народилася 25(13) лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Петрівна Косач (з Драгоманових); Олена Пчілка – літературний псевдонім.), батько (Петро Антонович Косач) — юрист. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: Михайло Драгоманов (її дядько по матері), М.Старицький, М.Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. В дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. У сім'ї було 6 дітей: Михайло, Леся (Лариса), Ольга, Микола, Оксана та Ісидора. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у селі Колодяжне. В юнацькі роки Леся починає хворіти на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М.Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

У 1879 році було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог».

На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень». Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро, як заклик і гасло, прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».

Свої найкращі інтимні вірші Леся Українка присвятила Сергію Мержинському, для якого вона стала опорою перед невідворотньою смертю.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки.

З 1893 року вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні.

У 1894-1895 роках Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму.

1899 року у Львові виходить друга збірка поезій — «Думи і мрії». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.

Пише статті для російського журналу “Жизнь”.

Міцніють зв'язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і кінчаючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці.

Після смерті її близького друга С.Мержинського, в одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901 р.). Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров'я.

25 липня 1907 року Леся Українка та Климентій Квітка (Климент Васильович Квітка) одружилися. Чоловік одержав посаду в суді в Криму в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом до Ялти. Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти покращенню здоров'я, а поетесі стало гірше. Берлінський професор радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка основною метою мала запис мелодій українських народних дум. Фонограф репертуару кобзаря Гната Гончаренка подружжя вислало до Львова.
Дуже рідко і скупо згадують про те, Що Леся була одружена. Практично важко віднайти фото де сімейна пара разом.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910 р.), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

У 1904 році в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком «На крилах пісень». Посилала Леся Українка свої твори для альманахів М. Коцюбинському, листувалася з Г. Хоткевичем. У 1904 році онук Т.Шевченка по сестрі Катерині - Фотій Красицький - створив портрети Лесиних сестер і самої поетеси.

1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми «Осіння казка» і «В катакомбах», датовані 1905 роком, були безпосереднім відгуком на революційні події.

Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі «Шершень».

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її «Камінний господар». Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини.

За період своєї творчої діяльності Л.Українка старанно приховувала своє особисте життя,(це стосувалось відносин із її коліжанками), яке теж мало неоднозначний відтінок, що виходило за межі суспільних норм.

Письмениця володіла 12 мовами.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла «Лісова пісня», яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

27 лютого 1932 року було утворено Одеську область.

Оде́ська о́бласть — область на південному заході України. На півночі та сході межує з Вінницькою, Кіровоградською та Миколаївською областями, на заході — із Молдовою та Румунією, на півдні омивається водами Чорного моря. До складу області включено острів Зміїний. Одеська область була утворена 27 лютого 1932 року. В 1954 році до її складу увійшла територія колишньої Ізмаїльської області (територія від Дністровського лиману до р. Дунай).