четверг, 19 марта 2015 г.

Пам’яті Максима Рильського
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем, інший — генеральним губернатором Білоцерківського староства в часи Коліївщини.
Батько поета, Тадей Рильський, разом із Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів вирішили присвятити себе вивченню історії України й віддати своє життя народу, серед якого жили. В історії цей рух відомий як рух хлопоманів. Тадей Рильський опублікував чимало статей про Коліївщину, побут, звичаї, фольклор українського народу.
Синові він передав у спадок аристократичну культуру, почуття власної незалежності та віри в себе. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). Вона передала синові рідну мову, пісню, той особливий ліризм, яким пройнята вся творчість поета.
1902 року помер батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім — у приватній гімназії в Києві. Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Він не знав злиднів, любив природу, захоплювався мисливством.
Після приватної гімназії Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім — на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 по 1929 рік вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Перша збірка його поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство, відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
1931 року Рильського заарештовує НКВС, й. він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі в Києві. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. З 1931 року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію йому на службу. Його творчість ділиться на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.
У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.
1943 року його обрано академіком. У 1944-1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Книги: «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком.







Сердечно вітаємо Ліну Костенко з ювілейним днем народження!!!




У четвер, 19 березня, видатній українській письменниці, поетесі-шістдесятниці Ліні Костенко виповнюється 85 років.
Українська поетеса Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в Ржищеві Київської області.
Свою першу поетичну збірку "Проміння землі" Костенко видала у 1957 році. З 1961 до 1977 року її твори не друкувались через активну участь Костенко у русі шістдесятників, однак її поезія поширювалась "самвидавом".
Серед найвідоміших творів Костенко – поеми "Берестечко", "Маруся Чурай", збiрки поезії "Вiтрила", "Сад нетанучих скульптур", а також перший прозовий роман "Записки самашедшого", який вона написала у 2010 році.
Президент України Петро Порошенко привітав з Днем народження українську письменницю і поетесу Ліну Костенко, розмістивши вітальний допис на своїй офіційній сторінці у Facebook. Президент побажав поетесі довгих літ та процитував її ж рядки з історичного роману у віршах "Маруся Чурай".

«Немає часу на поразку...» ( Л. Костенко)
(До 85-річчя від дня народження Ліни Василівни Костенко (1930), української поетеси)
 Ліна Костенко є видатною сучасною українською поетесою, своїм життям і творчістю вона засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в родині вчителів у містечку Ржищеві на Київщині. Невдовзі родина переїхала до Києва, де пройшло її дитинство, де закінчила середню школу. Віршувати розпочала ще в юності. По закінченню школи поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, але залишила його і переїхала навчатися в Московський літературний інститут імені М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 р. Її дипломною роботою була перша збірка «Проміння землі» (1957), високо оцінена рецензентами. Вона засвідчила потужний образний потенціал молодої авторки, про який Василь Симоненко невдовзі скаже : «Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і і хороший смак». Ці риси притаманні і наступним книжкам авторки: «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961), вони стали найосновнішою ознакою індивідуального стилю Ліни Костенко, які вона дбайливо оберігатиме упродовж усього творчого життя.
 Повернувшись в Україну, працювала на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка сценаристом, написала кілька кіносценаріїв ( у тому числі «Дорогою вітрів» та «Перевірте свої годинники»; останній відзначений премією на республіканському конкурсі), перекладачем, входила до складу редакційної колегії журналу «Дніпро».
У 1962 р. через ідеологічну цензуру збірку «Зоряний інтеграл» не було надруковано. Така сама доля спіткала іншу не видану збірку «Княжа доба» (вже 1972 року).
Почалося цькування Ліни Костенко: в’їдливі епіграми Івана Глинського, істерія М. Равлюка на сторінках «Правды Украины». «Стихи Лины Костенко, за небольшим исключением, и тематикой, и образной системой, и внутренним настроением скорее повернуты вспять, а не устремлены вперед. В них то и дело встречаешь понятия: бог, вещие колокола, божье бытие, рок смерти, смиренная молитва, крест, свечка — да всего и не перечесть. И употребляются они не в отрицательном или ироническом смысле.»
( М. Равлюк. Незыблимые устои // Правда Украины.- 1963.- 27 июня).
 Ім’я поетеси зникло навіть зі сторінок періодики. Але за час вимушеного мовчання вона все одно продовжувала писати «в шухляду», і вірила, що її твори люди таки прочитають:
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.
В результаті цієї натхненної, самовідданої, творчої, мовчазної праці з під пера авторки через роки вийдуть «Маруся Чурай», «Берестечко», кілька драматичних поем: «Сніг у Флоренції», «Дума про трьох братів не азовських», «Скіфська балада» і багато інших високохудожніх поезій. У 1969 році в діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою.
Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону аж до 1977 р., до появи збірки «Над берегами вічної ріки», сповненої уважності й любові до людини, осмислення життєвого досвіду. У цій збірці й у наступних збірках читачеві широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

А згодом у 1979 р. у видавництві «Радянський письменник» з’явився історичний роман у віршах «Маруся Чурай». За кілька днів восьмитисячний тираж було розкуплено. Легендарна Маруся Чурай — стражденна і чиста душа — увійшла до сердець читачів. У романі порушено морально-етичні, філософські, правові, політичні, естетичні проблеми, які поетеса розглядала на національному грунті. В основу твору Л. Костенко поклала відому пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», авторство якої приписується легендарній Марусі Чурай. У романі центр уваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні, національні та психологічні, а мотив про пісенну творчість героїні витісняє інші. Авторці вдалося створити не просто психологічний портрет Марусі, а й показати її причетність до подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII ст. З романом Ліни Костенко поверталася українська ідея — ідея незнищенності народу, як його пісні. 1987 року цей роман було відзначено Шевченківською премією.
У 1980 р. виходить у світ книга поезій «Неповторність» , у 1987 р. — книга «Сад нетанучих скульптур». Того ж 1987 р. виходить її збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». А після періоду напруженої роботи Ліна Василівна робить воістину щедрий подарунок читачеві — «Вибране» (1989), куди увійшла збірка «Інкрустації». У 1999 р. у видавництві «Либідь» виходить історична поема «Берестечко», окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». А у 2010 р. вийшов перший прозовий роман Л. Костенко «Записки українського самашедшого», який став яскравою подією в сучасному літературному житті України.
 На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) тощо.
Твори української авторки перекладені багатьма мовами світу. Вони неодноразово входили до закордонних антологій і збірників, а також видані окремими книгами.
Ліна Костенко — лауреат престижних премій, зокрема — Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000), Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів, премії імені Франческо Петрарки, якою відзначено її книжку «Ілюстрації» (в перекладі італійською мовою, 1994). У дипломі зазначено : «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». У 1998 р. у Торонто Л. Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців — медаль Святого Володимира.
 Ліна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по — філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Л. Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Твори Ліни Костенко на історичну тематику підносять ідею патріотизму, любові до Батьківщини, рідної мови, рідного народу, прищеплюють почуття причетності до своєї історії, культури, вчать на подіях минулого проводити аналогії до нашого сьогодення і приймати доленосні рішення з урахуванням історичного досвіду.
Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво,-
Оці степи, це не небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
***
Розп’ято нас між заходом і сходом,
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
Щоб він не дався знівечить себе!
Цікавою є інтимна лірика Ліни Костенко. У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого почуття: від потаємного спалаху душі до розумного усвідомлення кохання як щастя і випробування.
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем ?!
такі вже рідні і такі чужі.
* * *
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу, її прикметною рисою є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства...

Значущість поезії Ліни Костенко полягає в сутності самої поетеси, яку вона визначила так: Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність«.


вторник, 10 марта 2015 г.



Життя і творчість Т. Г. Шевченка (1814 - 1861)
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.
21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.
На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці  принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.
Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.








Утёсов Леонид Осипович
Выдающийся артист эстрады, певец, поэт, актёр.
9 (21) марта 1895, Одесса, Российская империя — 9 марта 1982, Москва, РСФСР, СССР.
Настоящее имя и фамилия — Лазарь Иосифович Вайсбейн.
Учился в Одессе в коммерческом училище, но не закончил его. С 1909 года работал в бродячем цирке, учился играть на скрипке. В 1912 году поступил в Кременчугский театр миниатюр, тогда же взял сценический псевдоним Утёсов. В 1917 году занял первое место на Гомельском конкурсе куплетистов и в этом же году организовал в Москве небольшой оркестр, с которым выступал в саду «Эрмитаж».
В 1919 году впервые снялся в кино в фильме «Лейтенант Шмидт борец за свободу». 8 марта 1929 года в Ленинграде дебютировал театрализованный джаз Леонида Утёсова с программой «Теа-джаз». Это был совершенно новый для эстрады того периода жанр. Утёсов совмещал дирижирование с конферансом, танцами, пением, игрой на скрипке, чтением стихов. Музыканты разыгрывали разнообразные сценки между собой и дирижёром. С 1936 года в выступлениях оркестра принимает участие Эдит Утесова (дочь певца). В 1937 году джаз-оркестр Утесова представил новую программу «Песни моей Родины». Программа шла несколько лет, вплоть до 1941 года.
В 1939 году вышла его первая книга «Записки актёра». В этом же году играл, пел и дирижировал оркестром в киноконцерте «Пароход», который по праву считается прообразом современных видеоклипов.
9 мая 1945 года при огромном стечении народа Утёсов выступал с оркестром на открытой эстраде на площади Свердлова в Москве. К 800-летию Москвы (1947) оркестр Утёсова подготовил оркестровую фантазию «Москва». В финале программы впервые прозвучала песня Дунаевского «Дорогие мои москвичи!».
В марте 1960 года в Московском театре эстрады была представлена программа «Тридцать лет спустя».
Заслуженный артист РСФСР (1942).
Заслуженный деятель искусств РСФСР (1947).
Народный артист РСФСР (1958).
Народный артист СССР (1965)- он стал первым артистом эстрады, удостоенным этого звания.
В 1966 году он принял решение покинуть сцену. В оставшиеся 16 лет жизни Утёсов написал ещё одну книгу «Спасибо, сердце!», руководил оркестром, много снимался на телевидении, но практически не выходил на сцену.
В декабре 1981 года состоялось последнее выступление Леонида Утёсова.
Похоронен артист на Новодевичьем кладбище в Москве (9 участок).
ПРИЗЫ И НАГРАДЫ
Орден Октябрьской Революции (1975)
Два Ордена Трудового Красного Знамени (1945, 1980)
Медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.»
Медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.»
БИОГРАФИЯ ЛЕОНИДА УТЁСОВА
ДЕТСТВО И СЕМЬЯ ЛЕОНИДА УТЁСОВА. Родной город Утёсова – Одесса. Имя, данное ему при рождении – Лазарь Вейсбейн. Семья будущего певца была многодетной. Мальчишкой он мечтал, что станет пожарным, немного повзрослев, начал мечтать о кораблях. Ни о каком театре или сцене он никогда не задумался. Поступив в восемь лет в коммерческое училище, так его и не окончил, будучи отчисленным. Большую часть времени он не учился, а пел в хоре, пытался играть в духовом оркестре училища, участвовал в сценках, при этом отставал в учёбе. Из-за неуёмного характера, он всегда получал замечания за плохое поведение. Так закончилась учёба Утёсова. К тому времени ему уже исполнилось четырнадцать лет. Притом что музыкального образования не было, он, не смущаясь, пел на улицах, играл на скрипке и гитаре. В пятнадцатилетнем возрасте подросток начал выступать в цирке. На арену Утёсов выходил как гимнаст. Вместе с цирковой труппой будущий певец объездил крупные украинские города. Всё это время он учился игре на скрипке. Песни Леонида Утесова были фантастически популярны С 1912-го года Утёсов был артистом Кременчугского театра миниатюр. Он играл на нескольких музыкальных инструментах. Придумав себе псевдоним, под которым молодого человека вскоре узнал весь мир, стал Леонидом Утёсовым.
НАЧАЛО КАРЬЕРЫ ПЕВЦА ЛЕОНИДА УТЁСОВА. Начинающий артист вернулся из Кременчуга в родной город, где на протяжении пяти лет выступал то в одной, то в другой труппе. Леонид и выходил на сцену в небольших драматических сценках, и пел, и рассказывал скетчи. У него всё это одинаково хорошо получалось. В Гомеле проходил конкурс куплетистов, в котором начинающий артист принял участие и занял первое место. Леонид Утёсов - Утомлённое солнце Отправившись в Москву, Леонид организовал небольшой оркестр и выступал в его составе в саду «Эрмитаж». Яркий, но пока никому не известный артист получил приглашение певца Ю. Морфесси поступить на работу в Одесский дом артиста. Не смотря на сравнительно небольшое жалование, он согласился. Некоторое время Леонид выступал, выходя на сцену во второстепенных ролях. Как-то ему посчастливилось самостоятельно исполнить на сцене небольшую песню. Он имел успех. Благодаря выступлению, директор обратил внимание на артистические способности Леонида. Ему даже подняли зарплату в два раза.
НОВЫЕ ПЕСНИ ЛЕОНИДА УТЁСОВА. В 1921-ом году Леонид отправился в Москву. Там он поступил в один из первых советских театров. Его название – Театр революционной сатиры или Теревсата. В то время художественный совет возглавлял Д. Бедный и В. Маяковский. В стенах этого театра Утёсов раскрылся как сатирик. Леонид Утесов - У Черного моря На протяжении семи лет Утёсов выступал в разных театрах. Это был Театр Сатиры, Свободный театр, Палас-театр и Рижский театр «Маринэ». На протяжении этого времени, Леонида продолжало неизменно тянуть именно к музыке. Он стремился реализовать свою мечту, поэтому в 1929-ом году организовал театрализованный джаз и дебютировал с ним в Ленинграде. В программе артист совместил танцы, пение, скрипку, чтение стихов, конферанс и дирижирование. На сцене происходило разыгрывание сценок между дирижёром и актёрами. Первое же такое выступление стало настоящим прорывовом в творческой карьере Утёсова. Созданный коллектив получил название «Теа-джаз». Спектакль с названием «Музыкальный магазин», поставленный коллективом Леонида Осиповича вдохновил режиссёра Г. Александрова на создание музыкальной кинокомедии «Весёлые ребята», которая впоследствии в Италии получила приз кинофестиваля.
КОНЦЕРТНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ЛЕОНИДА УТЁСОВА. Со временем хриплый голос Леонида Осиповича под выступления оркестра, звучащий по радио, начали узнавать слушатели. К концу тридцатых годов Утёсов главной деятельностью считал концертную. С началом войны он выступал на фронтах, часто его голос звучал по радио. В тот период наиболее популярной была песня «Мишка-одессит». Так же нередко звучали «Солдатский вальс», «Случайный вальс», «Песня военных корреспондентов» и «Дорога на Берлин». Леонид Утесов в последние годы не выходил на сцену В послевоенные годы оркестр Утёсова продолжил выступления. Именно им впервые была исполнена песня «Дорогие мои москвичи!». Выступления продолжались до 1961-го года, пока артист не решил покинуть сцену.
ПОСЛЕДНИЕ ГОДЫ И СМЕРТЬ УТЁСОВА. На протяжении следующих шестнадцати лет Утёсов продолжал руководить оркестром, снимался на телевидении, однако на сцену он уже не выходил. Артистом были написаны четыре книги. Две из них он написал, когда ушёл со сцены. Последний раз Утёсов выступил в конце 1981-го года. Около семнадцати лет вместе с ним в оркестре работала его дочь Эдит. Умер артист в марте 1982-го года, находясь в Москве.

ЛИЧНАЯ ЖИЗНЬ ЛЕОНИДА УТЁСОВА. В 1914-ом году начинающий молодой артист женился на Елене Осиповне Ленской. В браке родилась их дочь Эдит. На протяжении жизни супруга Утёсова оставалась ему не только женой, но и другом. Дочь впоследствии была солисткой в оркестре отца. Второй раз Леонид Осипович женился в 1982-ом году, всего за два месяца до смерти. Имя его супруги – Антонина Сергеевна Ревельс.

вторник, 3 марта 2015 г.

video

Сьогодні – Всесвітній день письменника
Сьогодні, 3 березня, у світі відзначають День письменника (повна назва – Всесвітній день миру для письменника).
За даними Вікіпедії, це свято закликає «четверту владу» виступати проти негативних аспектів демократичного друку, утриматись від неправдивих публікацій, навмисних фальсифікацій, умисного викривлення фактів та тенденційної безчесної їх інтерпретації заради політичних, групових та особистих інтересів.
У 1921 році було створено ПЕН-клуб. У 1923 році в Лондоні відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу. 12-18 січня 1986 року відбувався вже 48-й за рахунком міжнародний конгрес ПЕН-клубу, саме його учасники прийняли рішення оголосити 3 березня Всесвітнім днем миру для письменника. На даний момент пен-центри вже існують у більш ніж ста країнах.
У наші дні це свято називається просто – День письменника, і є приводом для вшанування літературних діячів.

Всесвітній день письменника відзначається за рішенням 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу, що відбувся 12-18 січня 1986 року. ПЕН-клуб був заснований у 1921 році.
Назва організації – абревіатура, утворена першими літерами англійських слів poets- поети, essayists – нарисовці, novelists – романісти (слід відзначити, що абревіатура в даному випадку співпадає зі словом pen – ручка в перекладі з англійської). Ідея її створення належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт. Першим президентом ПЕН-клубу став Джон Ґолсуорсі. В 1923 році відбувся перший конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, в той час ПЕН-центри були створені у 11 країнах світу. Сьогодні подібні центри діють в 130 країнах.
Це – міжнародне об’єднання письменників, яке, як зазначено в Хартії ПЕН-клубу, „виступає на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни і між всіма країнами. Його члени зобов’язуються виступати проти придушення свободи слова в будь-якій її формі в тих країнах і суспільствах, до яких вони належать, а також в усьому світі, коли це можливо. ПЕН-клуб виступає на захист свободи преси і проти необгрунтованого застосування цензури в мирний час. ПЕН-клуб вважає, що необхідне просування людства до більш високих форм політичної і економічної організації потребує вільної критики уряду, органів управління і політичних інститутів. Оскільки свобода передбачає добровільну стриманість, члени ПЕН-клубу зобов’язуються виступати проти таких негативних аспектів свободної преси, як неправдиві публікації, навмисна фальсифікація, спотворення фактів або тенденціозно безчесна їх інтерпретація заради політичних, групових або особистих цілей”.








понедельник, 2 марта 2015 г.

Михайло Вербицький написав музику до Державного Гімну України
Павло Чубинський уявляв свій вірш як пісню. Про це свідчить побудова твору: куплети з приспівам, характерні лексичні звороти. Є припущення, що, працюючи над текстом, поет орієнтувався на мелодію польського гімну в жанрі мазурки. І справді, метро ритмічна структура вірша цілком їй відповідає.
Дехто з сучасників Чубинського свідчили, що він написав свій твір під впливом почутої сербської патріотичної пісні. Були різні спроби його за-музичити. Згадують (Леся Українка, Леонід Білецький), що "Ще не вмерла Україна" співали на мотив сербського національного гімну, а також "однієї чеської пісні" (М. Драгоманов).
Щойно вірш з'явився, його поклав на музику друг і однодумець Павла Чубинського Микола Лисенко. У цій музичній версії пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст.
У дусі козацьких похідних пісень, на хвилі революційного піднесення, 1905 року створив музику до слів П. Чубинського і сподвижник М. Лисенка, відомий композитор, діяч українського національно-визвольного руху Кирило Стеценко. У цьому варіанті пісню було надруковано в розкладці на чоловічий хор у супроводі фортепіано в 1917 році (Київ, вид-во "Криниця").
Однак найпотужніше і остаточно віщі слова "Ще не вмерла Україна" були окрилені музикою Михайла Вербицького — скромного священика з невеликого та вбогого підкарпатського села і водночас обдарованого небуденним талантом митця, одного з основоположників української національної композиторської школи. Саме в такому співавторстві гімн і утвердився у свідомості всього українського народу.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік "західного бастіону" українських земель — міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784 — 1840). Вербицькому пощастило: на той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя, що було пов'язане з діяльністю відомих просвітителів Івана Могильницького, Йосифа Левицького, Івана Лаврівського та ін.
Сам Іван Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок. Засновані за його ініціативою у 1818 році дяковчительський інститут, а згодом, у 1828 році, — кафедральний хор і музична школа при ньому стали справжніми осередками вокально-хорової культури і кузнею музичного професіоналізму на землях Західної України.
Саме в тих осередках щедро музикально обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Втім, щодо облаштування свого майбутнього, він пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами.
Проте нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців. Не випадково саме тут у 30-х роках XIX століття розпочав свою літературну діяльність Маркіян Шашкевич — талановитий поет, фундатор національного духовного та літературного відродження Галичини. Одночасно з Вербицьким навчалися відомі пізніше культурні та громадські діячі: письменники Микола Устиянович, Антон Могильницький, Рудольф Мох, композитори Іван Лаврівський, Петро Любович та ін. Таке непересічне оточення, певна річ, не могло не впливати на світоглядні позиції майбутнього співавтора українського гімну.
Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя і, як наслідок, — кількаразове відрахування із закладу — семінарське навчання продовжувалось з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.
Паралельно розгортався інший — головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Перебування в семшарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалося в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін. До того ж, дух суспільного оновлення позначився і на ставленні семінаристів до церковного співу.
Вербицький став на чолі ентузіастів хорового багатоголосся, котрі прагнули опанувати складні духовні композиції, зокрема величні святкові твори Дмитра Бортнянського і активно протистояли намаганням консервативної клерикальної верхівки, яка намагалася будь-що зберегти аскетичне одноголосся церковних наспівів. А ще, перебуваючи в семінарії, Михайло Вербицький (звісно, потай) навчився майстерно грати на гітарі, і це дало йому можливість у підручних "гітарних зошитах" записувати зразки музичної класики, а також ескізи власних композицій.
Вербицький узагалі дуже серйозно ставився до своїх музичних уподобань. Він не лише самотужки поповнював музичні знання, а ще й дістав добру школу в чеських музикантів, які працювали у Перемишлі: спочатку в Алоїза Нанке, а згодом у відомого теоретика, композитора й органіста Франца Лоренца (1805-1883).
Проте найбільше посприяла фаховому зростанню Вербицького його різнобічна композиторська практика. Причому у творчості своїй він керувався не лише зрозумілим і природним прагненням мистецького самовияву, а передусім — потребами тогочасного культурного життя, на які чуйно реагував.
Михайло Вербицький почав писати музику ще в юнацькі гімназійні роки. Першими його композиціями були церковні твори. До духовної музики, котра мала в Україні багатющі й міцні традиції та щонайширше застосування, він звертався впродовж усього свого життя. У творчому доробку М. Вербицького є Літургії, окремі частини богослужебних піснеспівів для чоловічого і мішаного складу хорів тощо.
Відчутне бажання композитора підкреслити красу православного обряду, перенести й на галицький ґрунт засоби багатоголосого письма, репрезентованого здобутками Дмитра Бортнянського. А ще — наповнити церковний спів щирістю й ліричною теплотою, притаманними романтичному стилю XIX століття.
Доступна, звернена до людської душі, спроможна піднести молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкої популярності. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах. Безліч разів переписані від руки різними регентами, вони часто втрачали своє авторство і вважалися народними. І нині духовні композиції Михайла Вербицького можна почути як з концертної сцени, так і під час церковних богослужінь.
Утім, вирішальне значення для становлення й розвитку Михайла Вербицького як композитора-професіонала, тісно пов'язаного з громадським життям, мала його участь в організації перших українських аматорських театральних вистав у Перемишлі впродовж 1848—1850 років, а пізніше — постійна співпраця з Народним театром товариства "Руська Бесіда", відкритим у Львові 1864 року.
Як відомо, саме театральний рух відіграв величезну роль у національному відродженні Галичини. Зі сцени зазвучала звична й дорога серцю народна мова; постановки п'єс І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка та інших наддніпрянських авторів зміцнили культурні зв'язки між розділеними державним кордоном землями Східної і Західної України; пожвавилась власна літературна і перекладацька діяльність галицьких митців.
Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів — водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам. Серед них "Жовнір-чарівник" (за І. Котляревським), "Гриць Мазниця" (за Ж. Б. Мольером), "Козак і охотник" (за А. Коцебу), "Проциха" (переробка польської п'єси І. Танського, здійснена Ю. Желихівським), "Верховинці" (за Ю. Коженьовським) та ін. Центральне місце посідає мелодрама "Підгіряни" на текст І. Гушалевича. Розгорнута музична драматургія, наявність монологічних арій, великі хорові епізоди впритул наближають цей твір до оперного.
Виразним національним колоритом позначені так звані симфонії Вербицького — оркестрові твори, типу ранньо-класичних оперних увертюр, що належать до перших зразків української симфонічної музики.
Є у Вербицького й масштабні вокальні композиції. Цикл хорів "Жовнір", об'єднаних спільною тематикою, за своїм змістом і структурою наближається до кантатно-поемного жанру. А написана для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симфонічного оркестру кантата "Завішане" ("Заповіт") — масштабна епічна інтерпретація священних слів Тараса Шевченка — належить до найвидатніших творів М. Вербицького і перших зразків музичної шевченкіани в Галичині.
Та чи не найбільшу популярність принесли Вербицькому світські хори, їхнє виникнення, як і все інше у творчій біографії композитора, спричинило "соціальне замовлення", тобто суспільні запити й потреби. У Галичині XIX століття серед різних прошарків населення — міщан, інтелігенції, священичих родин — панував справжній культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, під час різноманітних товариських зустрічей та зібрань, святкових концертів. Особливо популярними були чотириголосі чоловічі "квартети" на кшталт німецьких молодіжних патріотичних або ж застольних пісень (Liedertafel).
Однак українського репертуару такого типу катастрофічно бракувало. Крім обробок народних пісень, існували лише лічені одиниці оригінальних авторських "квартетних" творів. М. Вербицький, як людина вельми товариська і чуйна до запитів молоді, активно взявся заповнити цю репертуарну нішу. Його численні хори на вірші українських поетів, де ліричні мотиви ("До зорі" на текст І. Гушалевича, "Жаль" на вірші В. Шашкевича, "Поклін" на текст Ю. Федьковича та ін.) межують із заклично-патріотичними (найбільш показовий серед таких "На погибель", або "Тост до Русі" на текст В. Стебельського) одразу стали улюбленими і широко виконувалися.
Для композиторського стилю Михайла Вербицького властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького — митця-патріота. До того ж виникнення цієї пісні (подібно як і кантати "Заповіт") безпосередньо пов'язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. Цьому сприяв і певний збіг обставин.
Ясна річ, бунтівний антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікований у Росії. Вперше він побачив світ, як уже було сказано, 1863 року, без авторського підпису, у львівському літературно-політичному віснику "Мета" (№4, с 271—272), де відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка — "Сидячи в неволі" ("Лічу в неволі"), "Мені однаково", "Н. Костомарову" ("Веселое сонечко ховалось"), "Завіщанє" ("Заповіт"). Тож не дивно, що "Ще не вмерла Україна" довгі роки сприймалася галицьким середовищем, в тому числі, очевидно, й Михайлом Вербицьким, як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.
До наших днів дійшов автограф пісні "Ще не вмерла Україна", написаної Вербицьким для голосу в супроводі гітари. Він зберігається у відділі рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонд Якубовича, № 10, п.1). Але немає сумніву, що приблизно одночасно був створений і хоровий варіант твору: адже саме з хоровою версією пов'язані всі відомості про його входження у виконавське життя.
За музичним стилем пісня-хор М. Вербицького є типовим зразком ранньоромантичної творчості, де класичне гомофонне чотириголосся, чітка мажоро-мінорна система органічно поєднуються з національними мелодичними елементами та властивими для українських фольклорних наспівів, старовинних кантів і псалмів інтонаціями, кадансами, ліризованими мелодичними зворотами. Все разом надає музиці піднесено врочистого і водночас щирого, задушевного характеру.
Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли . в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства.
Ще за життя Вербицький здобув визнання як талановитий музикант, творець улюблених і добре знаних хорів, солоспівів, популярної театральної музики. М. Вербицького високо поціновували чільні діячі української культури, зокрема Іван Франко. А один з найавторитетніших і прославлених митців України композитор Станіслав Людкевич 1934 року відзначав: "Вербицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національного відродження в Галичині".
Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий не лише тонко відчував настрої та мрії громадськості, а й умів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. Саме цим пояснюється величезна популярність його творів, і в першу чергу найславетнішого — пісні-хору "Ще не вмерла Україна".



Госкомтелерадио объявляет в 2017 году Всеукраинский конкурс на лучшее периодическое печатное издание для детей и юношества. Конкурс прово...