Михайло Вербицький написав музику до Державного Гімну України

Павло Чубинський уявляв свій вірш як пісню. Про це свідчить побудова твору: куплети з приспівам, характерні лексичні звороти. Є припущення, що, працюючи над текстом, поет орієнтувався на мелодію польського гімну в жанрі мазурки. І справді, метро ритмічна структура вірша цілком їй відповідає.

Дехто з сучасників Чубинського свідчили, що він написав свій твір під впливом почутої сербської патріотичної пісні. Були різні спроби його за-музичити. Згадують (Леся Українка, Леонід Білецький), що "Ще не вмерла Україна" співали на мотив сербського національного гімну, а також "однієї чеської пісні" (М. Драгоманов).

Щойно вірш з'явився, його поклав на музику друг і однодумець Павла Чубинського Микола Лисенко. У цій музичній версії пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст.

У дусі козацьких похідних пісень, на хвилі революційного піднесення, 1905 року створив музику до слів П. Чубинського і сподвижник М. Лисенка, відомий композитор, діяч українського національно-визвольного руху Кирило Стеценко. У цьому варіанті пісню було надруковано в розкладці на чоловічий хор у супроводі фортепіано в 1917 році (Київ, вид-во "Криниця").

Однак найпотужніше і остаточно віщі слова "Ще не вмерла Україна" були окрилені музикою Михайла Вербицького — скромного священика з невеликого та вбогого підкарпатського села і водночас обдарованого небуденним талантом митця, одного з основоположників української національної композиторської школи. Саме в такому співавторстві гімн і утвердився у свідомості всього українського народу.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік "західного бастіону" українських земель — міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784 — 1840). Вербицькому пощастило: на той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя, що було пов'язане з діяльністю відомих просвітителів Івана Могильницького, Йосифа Левицького, Івана Лаврівського та ін.

Сам Іван Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок. Засновані за його ініціативою у 1818 році дяковчительський інститут, а згодом, у 1828 році, — кафедральний хор і музична школа при ньому стали справжніми осередками вокально-хорової культури і кузнею музичного професіоналізму на землях Західної України.

Саме в тих осередках щедро музикально обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Втім, щодо облаштування свого майбутнього, він пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами.

Проте нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців. Не випадково саме тут у 30-х роках XIX століття розпочав свою літературну діяльність Маркіян Шашкевич — талановитий поет, фундатор національного духовного та літературного відродження Галичини. Одночасно з Вербицьким навчалися відомі пізніше культурні та громадські діячі: письменники Микола Устиянович, Антон Могильницький, Рудольф Мох, композитори Іван Лаврівський, Петро Любович та ін. Таке непересічне оточення, певна річ, не могло не впливати на світоглядні позиції майбутнього співавтора українського гімну.

Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя і, як наслідок, — кількаразове відрахування із закладу — семінарське навчання продовжувалось з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.

Паралельно розгортався інший — головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Перебування в семшарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалося в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін. До того ж, дух суспільного оновлення позначився і на ставленні семінаристів до церковного співу.

Вербицький став на чолі ентузіастів хорового багатоголосся, котрі прагнули опанувати складні духовні композиції, зокрема величні святкові твори Дмитра Бортнянського і активно протистояли намаганням консервативної клерикальної верхівки, яка намагалася будь-що зберегти аскетичне одноголосся церковних наспівів. А ще, перебуваючи в семінарії, Михайло Вербицький (звісно, потай) навчився майстерно грати на гітарі, і це дало йому можливість у підручних "гітарних зошитах" записувати зразки музичної класики, а також ескізи власних композицій.

Вербицький узагалі дуже серйозно ставився до своїх музичних уподобань. Він не лише самотужки поповнював музичні знання, а ще й дістав добру школу в чеських музикантів, які працювали у Перемишлі: спочатку в Алоїза Нанке, а згодом у відомого теоретика, композитора й органіста Франца Лоренца (1805-1883).

Проте найбільше посприяла фаховому зростанню Вербицького його різнобічна композиторська практика. Причому у творчості своїй він керувався не лише зрозумілим і природним прагненням мистецького самовияву, а передусім — потребами тогочасного культурного життя, на які чуйно реагував.

Михайло Вербицький почав писати музику ще в юнацькі гімназійні роки. Першими його композиціями були церковні твори. До духовної музики, котра мала в Україні багатющі й міцні традиції та щонайширше застосування, він звертався впродовж усього свого життя. У творчому доробку М. Вербицького є Літургії, окремі частини богослужебних піснеспівів для чоловічого і мішаного складу хорів тощо.

Відчутне бажання композитора підкреслити красу православного обряду, перенести й на галицький ґрунт засоби багатоголосого письма, репрезентованого здобутками Дмитра Бортнянського. А ще — наповнити церковний спів щирістю й ліричною теплотою, притаманними романтичному стилю XIX століття.

Доступна, звернена до людської душі, спроможна піднести молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкої популярності. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах. Безліч разів переписані від руки різними регентами, вони часто втрачали своє авторство і вважалися народними. І нині духовні композиції Михайла Вербицького можна почути як з концертної сцени, так і під час церковних богослужінь.

Утім, вирішальне значення для становлення й розвитку Михайла Вербицького як композитора-професіонала, тісно пов'язаного з громадським життям, мала його участь в організації перших українських аматорських театральних вистав у Перемишлі впродовж 1848—1850 років, а пізніше — постійна співпраця з Народним театром товариства "Руська Бесіда", відкритим у Львові 1864 року.

Як відомо, саме театральний рух відіграв величезну роль у національному відродженні Галичини. Зі сцени зазвучала звична й дорога серцю народна мова; постановки п'єс І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка та інших наддніпрянських авторів зміцнили культурні зв'язки між розділеними державним кордоном землями Східної і Західної України; пожвавилась власна літературна і перекладацька діяльність галицьких митців.

Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів — водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам. Серед них "Жовнір-чарівник" (за І. Котляревським), "Гриць Мазниця" (за Ж. Б. Мольером), "Козак і охотник" (за А. Коцебу), "Проциха" (переробка польської п'єси І. Танського, здійснена Ю. Желихівським), "Верховинці" (за Ю. Коженьовським) та ін. Центральне місце посідає мелодрама "Підгіряни" на текст І. Гушалевича. Розгорнута музична драматургія, наявність монологічних арій, великі хорові епізоди впритул наближають цей твір до оперного.

Виразним національним колоритом позначені так звані симфонії Вербицького — оркестрові твори, типу ранньо-класичних оперних увертюр, що належать до перших зразків української симфонічної музики.

Є у Вербицького й масштабні вокальні композиції. Цикл хорів "Жовнір", об'єднаних спільною тематикою, за своїм змістом і структурою наближається до кантатно-поемного жанру. А написана для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симфонічного оркестру кантата "Завішане" ("Заповіт") — масштабна епічна інтерпретація священних слів Тараса Шевченка — належить до найвидатніших творів М. Вербицького і перших зразків музичної шевченкіани в Галичині.

Та чи не найбільшу популярність принесли Вербицькому світські хори, їхнє виникнення, як і все інше у творчій біографії композитора, спричинило "соціальне замовлення", тобто суспільні запити й потреби. У Галичині XIX століття серед різних прошарків населення — міщан, інтелігенції, священичих родин — панував справжній культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, під час різноманітних товариських зустрічей та зібрань, святкових концертів. Особливо популярними були чотириголосі чоловічі "квартети" на кшталт німецьких молодіжних патріотичних або ж застольних пісень (Liedertafel).

Однак українського репертуару такого типу катастрофічно бракувало. Крім обробок народних пісень, існували лише лічені одиниці оригінальних авторських "квартетних" творів. М. Вербицький, як людина вельми товариська і чуйна до запитів молоді, активно взявся заповнити цю репертуарну нішу. Його численні хори на вірші українських поетів, де ліричні мотиви ("До зорі" на текст І. Гушалевича, "Жаль" на вірші В. Шашкевича, "Поклін" на текст Ю. Федьковича та ін.) межують із заклично-патріотичними (найбільш показовий серед таких "На погибель", або "Тост до Русі" на текст В. Стебельського) одразу стали улюбленими і широко виконувалися.

Для композиторського стилю Михайла Вербицького властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького — митця-патріота. До того ж виникнення цієї пісні (подібно як і кантати "Заповіт") безпосередньо пов'язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. Цьому сприяв і певний збіг обставин.

Ясна річ, бунтівний антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікований у Росії. Вперше він побачив світ, як уже було сказано, 1863 року, без авторського підпису, у львівському літературно-політичному віснику "Мета" (№4, с 271—272), де відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка — "Сидячи в неволі" ("Лічу в неволі"), "Мені однаково", "Н. Костомарову" ("Веселое сонечко ховалось"), "Завіщанє" ("Заповіт"). Тож не дивно, що "Ще не вмерла Україна" довгі роки сприймалася галицьким середовищем, в тому числі, очевидно, й Михайлом Вербицьким, як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.

До наших днів дійшов автограф пісні "Ще не вмерла Україна", написаної Вербицьким для голосу в супроводі гітари. Він зберігається у відділі рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонд Якубовича, № 10, п.1). Але немає сумніву, що приблизно одночасно був створений і хоровий варіант твору: адже саме з хоровою версією пов'язані всі відомості про його входження у виконавське життя.

За музичним стилем пісня-хор М. Вербицького є типовим зразком ранньоромантичної творчості, де класичне гомофонне чотириголосся, чітка мажоро-мінорна система органічно поєднуються з національними мелодичними елементами та властивими для українських фольклорних наспівів, старовинних кантів і псалмів інтонаціями, кадансами, ліризованими мелодичними зворотами. Все разом надає музиці піднесено врочистого і водночас щирого, задушевного характеру.

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли . в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства.

Ще за життя Вербицький здобув визнання як талановитий музикант, творець улюблених і добре знаних хорів, солоспівів, популярної театральної музики. М. Вербицького високо поціновували чільні діячі української культури, зокрема Іван Франко. А один з найавторитетніших і прославлених митців України композитор Станіслав Людкевич 1934 року відзначав: "Вербицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національного відродження в Галичині".

Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий не лише тонко відчував настрої та мрії громадськості, а й умів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. Саме цим пояснюється величезна популярність його творів, і в першу чергу найславетнішого — пісні-хору "Ще не вмерла Україна".